https://twitter.com/annaleleka 

Олександр Прилуцький: «Падіння обсягів книговидання буде ще років два»

Розвиток українського книговидання – це питання не тільки економічного становлення інформаційного ринку в Україні, а й культурного, духовного та інтелектуального розвитку суспільства, його успішної конкуренції та співробітництва на світовому рівні.

На жаль, в Україні книговидання характеризується низькими показниками випуску продукції. Я вважаю, що це проблема саме економічного і правового характеру, бо в Україні досі не існує чіткої, виваженої та системної державної політики щодо стимулювання книговидавничої справи.

― Стан українського книговидання – критичний. Криза вдарила по книжковому ринку, на 12% зменшився обсяг видавництва книжок. Мабуть, таке падіння буде ще років два. Також проблемою є те, що величезна частина книжкової продукції реалізується в Україні нелегально. Українське книговидання буде розвиватися, якщо не відміняти пільги щодо книговидавництва, розширити мережу реалізації книжок. Якщо в Україні буде хоча б 2 000 книгарень, то вже тоді можна говорити про стрімкий розвиток книговидавничої справи. Загалом же, якщо стабілізується економіка нашої країни, то підтримка вітчизняного книговидання збільшуватиметься, – коментує ситуацію Олександр Прилуцький, директор черкаського видавництва «ІнтролігаТОР».

Важливо також, щоб держава створювала сприятливі умови для розвитку книговидання, фінансувалися бібліотеки. У свою чергу видавництва мають більше працювати з читачами і популяризувати талановитих письменників. Чи будуть тоді позитивні зрушення в українському книговиданні  – покаже час, зусилля держави, видавців і авторів.

Очнись.
Сколько раз ты будешь наступать на одни и те же грабли?
Он не для тебя.
Боже мой, как только он появляется на горизонте,
Ты превращаешься в жалкое беспомощное существо.
А больше всего меня бесит то,
Что каждый раз ты готова начать все сначала.
Живи без него. Пожалуйста.

ksushakittn:lovesummerandwinter:(via plohaya)

miracle-: broken-sky: graceful: klimuk:keepcalmbitches:(via sonyaf) ахахаха      

Як воно ‒ жити без кольору?

Альбіноси ‒ люди, які від народження позбавлені природного пігменту ‒ меланіну.  Життя цих людей ‒ безперервна боротьба. Боротьба за життя і здоров'я. Боротьба за право бути такими, як усі ‒ нормальними членами соціуму. Але варто хоч одному з них з'явитися в суспільстві, і вся увага буде прикута до незвичайної зовнішності людей-альбіносів. Вони не просто відрізняються від більшості людей, що живуть на планеті - їх видно на відстані. Їх дуже мало, всього лише 1,5% від загальної кількості людей, але про них знають всі, і далеко не всі прихильні до них.

      Чи замислювалися ви коли-небудь наскільки складно бути "білою вороною" серед таких "різнобарвних" людей? При цьому відрізнятися не внутрішніми якостями, які,  можна приховати, а відрізнятися зовні. Коли твоя інакшість викликає здивування, цікавість, а часом, зневагу і ворожість.

    Проблема альбіносів дотепер нерозв'язна для вчених і лікарів. Максимум, що вони можуть зробити для "безбарвних" людей ‒ допомогти скорегувати зір. Адже більшість альбіносів хворі на косоокість. Унаслідок того, що позбавлена ​​захисту райдужка сильно страждає від будь-якого світла і, щоб бодай хоч якось її захистити і усунути неприємні відчуття доводиться часто моргати (горизонтальний ністагм). Крім того, альбіноси схильні до жорстокого впливу сонячних променів, змушені закривати тіло непроникним одягом, завжди носять сонцезахисні окуляри, щоб уникнути опіків і розвитку всіляких пухлин. Постійний стрес через незвичайну зовнішність часто призводить до порушень психіки. Не поодинокі випадки олігофренії (уроджене слабоумство), імунодефіциту і, навіть, передчасної смерті. Багато жінок-альбіносів безплідні.

Та не всі люди-альбіноси ховають себе за непроникним склом окулярів і щільних завіс. Є й такі, чия доля і кар'єра стали справжнім прикладом того, як із, здавалося б, вродженої вади зробити те, що не просто зацікавить суспільство, але й змусить захоплюватися його. Ще в 70-х роках світ був захоплений незвичайним і яскравим рок-дуетом ‒ братами Джонні і Едгаром Вінтерами. Два довговолосих білосніжних красеня, височенні, близько двох метрів зростом, вони буквально «підривали» зали своєю енергією. Їхня зовнішність зачаровувала шанувальників і закохувала в себе прихильниць.

Нині не сходить зі сторінок модних журналів модель-альбінос Стівен Томпсон, кар'єра якого почалася з раптової фотосесії і дійшла до звання "обличчя модного будинку Givenchy".

 

Варто ще згадати і Конні Чиу. Як і всі альбіноси вона була змушена носити сонцезахисні окуляри і захищати шкіру від ультрафіолету, тому її родина переїхала в менш сонячну країну ‒ Швецію. Конні не замислювалася про модельну кар'єру до тих пір, поки рідна сестра, яка працювала костюмером у телешоу, не запросила її на це шоу, як учасницю. Звичайно ж, китаянка з ідеально білим волоссям і білим обличчям відразу ж запам'яталася там і знайшлися люди, які відчинили двері перед Конні в модний світ.

Ці люди, незважаючи на свою інакшість дають нам ще раз переконатися в тому, що головне – це бути собою, навіть якщо ти такий один на мільйон.

«Комусь на світі гірше, ніж тобі»

Цього дня я була вкрай пригнічена останніми подіями. Каменем спотикання стала довіра до дорогої людини.  Думки поглинали мене. Коли  важко - виходжу  на  вулицю. Березнева  сирість  закрадається  у  легені,  від  мокрого  снігу  починає  крутитися  волосся.  Намагаюся  проковтнути  набридливий  камінь,  але  він  залишається  тортурити  моє  горло.

Іду  навпростець,  дивлячись  під  ноги, не  звертаючи  уваги  на  світлофори,  шумні  компанії,  репліки і біля сміттєвого баку помічаю чоловіка, посинілого від морозу, одягненого в брудне лахміття, який порпається у смітті. І отут на згадку приходять слова Ліни Костенко: «Комусь на світі гірше, ніж тобі». І я розумію, що мій поганий настрій не зрівняється з тим, що мусять переживати ці нещасні, позбавлені житла, кинуті напризволяще, безпомічні люди. Окрім цього чоловіка, такий спосіб життя в Україні ведуть ще тисячі безпритульних людей.

Не варто себе жаліти. Поряд з нами живуть люди, котрі дійсно потребують співчуття. Я, принаймні, маю затишну квартиру, одягнена і сита. А вони... Колись і вони були такими, як і я. Вони навчалися, працювали, мали будинок, сім’ю. Можливо, серед безпритульних багато неосвічених, аморальних, безпринципних і грішних людей. Але вони, насамперед люди, такі ж, як і ми!

А найстрашніше ‒ скільки серед цих безхатченків безпритульних дітей, які живуть у підвалах чи то й гірше. Коли старші безхатченки хоч щось мали у своєму житті, їх чомусь навчали, працювали, то діти ‒ ніби щенята, яких мама вивела і покинула у лісі. Але вони живуть, не скаржаться на життя, намагаються шукати вихід, щоб вижити. А ми нині, маючи сім’ю, квартиру, гроші, відчуваємо себе нещасливими, раптом якісь проблеми чи труднощі. У безпритульних дітей все навпаки: вони не мають  дому, позбавлені материнської любові, але сповнені щирою радістю та життєлюбством.

Чому ж і ми не можемо просто радіти і не звертати уваги на такі дрібні проблеми? У нас немає настрою, нам зробили боляче і ми відчуваємо себе нещасливими? Згадаймо слова Ліни Костенко «Комусь на світі гірше, ніж тобі» і тоді ми простіше будемо сприймати витівки долі.

Олександр Стрельчук: «Я наперед знаю, про що буду писати»

 

Пошук теми і сюжету твору для журналіста – це важливий етап творчого процесу. А тому, багато журналістів у своїй роботі стикаються з проблемою вибору теми та її оформлення. Тому я вирішила дізнатися, як вирішує це завдання Олександр Стрельчук – журналіст інтернет-видання «Про Головне».

 

—   Олександре, як виникає тема вашого майбутнього матеріалу?

—   Темою для моєї публікації слугує певний анонсований захід. Тобто, я вже наперед знаю, про що буду писати. Залишається головне – придумати навколо чого я буду будувати свою роботу. Не менш важливим етапом роботи є формулювання заголовку. Ти мусиш відразу обрати такий заголовок, який буде читабельним і відрізнятиметься від інших.

—   Які проблеми постають під час вибору теми твору?

—   Інформаційна політика сайту. Інколи, вона змушує писати не те, що ти хочеш, а те, чого від тебе вимагають. Наприклад, взимку у нас проводилися благодійні концерти – збір коштів для сімей загиблих на Майдані. На одному із таких заходів вдалося зібрати «аж» 200 грн. І я хотів описати це у своїй статті, розповісти про низьку відвідуваність і байдужість людей до горя інших. Бо, насправді, так воно і було. Але, головний редактор сказав, що, мабуть, була така погана організація концерту, якщо так мало зібрали коштів. Тоді довелося писати зовсім про інше.

—   Скільки часу ти витрачаєш на пошук теми?

—   Все, що я роблю, це читаю анонс і дізнаюся в друзів, хто там буде і що там буде. Якщо потрібно взяти коментар у публічної особи, то я попередньо готуюся і продумую запитання наперед.

—    Чи маєш якісь теми-табу?Якщо так, то які саме?

—   Не люблю писати на політичні теми, але доводиться підвищувати свою кваліфікацію, знання в політичній сфері. В основному, я більше зацікавлений у культурній тематиці. Музика, виставки, різні флешмоби – це мені ближче. Тут я відчуваю себе як риба у воді.

—   А якими принципами керуєшся під час вибору сюжету твору?

—   Принципи базуються на поняттях актуальності, ексклюзивності, резонансності, цікавості для якомога ширшої аудиторії. Для мене пріоритетним є те, наскільки моя стаття буде важливою для людей.

—   На твою думку, чим відрізняється сюжет журналістського матеріалу від сюжету літературного твору?

—   Разюча різниця між сюжетом у журналістиці і літературі – у стилі. У художньому творі ти не обмежений. У журналістському творі ж більше офіціозу, немає такого творчого розмаху в написанні. Журналістський текст, як правило, відрізняється гарною літературною, образною мовою. Тут недоречні канцеляризми, сленг, ненормативна лексика.

—   Коли ти вже визначився з темою і сюжетом публікації, яким чином будуєш свій матеріал?

—   Спочатку я пишу статтю повністю: розміщую фото, додаю коментарі. Потім обираю заголовок до матеріалу. Перед цим, я переглядаю заголовки інших журналістів, для того, щоб вони не повторювалися. Бо плагіатор – це не журналіст.

 

Хорошо быть мужиком, захотел - позвонил, захотел - написал. А женщиной сложно. Сидишь такая, думаешь, а потом еще думаешь, а потом еще

fuck-california:

just-i:
safri:
borislav:
ismymind:
bikergirl:juliaweber:(via mashaumnichka)
 
 
 
 
 

иногда тех, кого мы сумели простить, уже не хочется обнимать.

bitbombit: isadora: (via xolodno)    

Блог моєї колеги-одногрупниці Яни Тарасенко

у блозі наявні власні роздуми дівчини, є журналістські матеріали, поки що один. Є фотографія Яни, інформація про неї, її уподобання та хобі. Читайте і насолоджуйтеся!))

try-again:

sweetgame:

ksushakittn:

benningt0n:

 

Господи,становится все страшнее. Я наблюдаю за кадрами в интернете и по телевизору. На глазах слезы. Мне жаль всех людей,всех погибших. Пусть все будет хорошо,пусть будет мир на всей земле. Аминь.

#prayforukraine